"Європейський словник філософій". Від редакції

        У багатьох відношеннях це видання, безумовно, є викликом.

       Французькі філософи, які започаткували цей проект, насамперед кинули виклик традиційним поглядам на історію філософії та, ширше, традиційному розумінню філософії як такої. Почати з того, що філософія для авторів «Словника» не є розумовою діяльністю, яка лише зовнішнім чином пов’язана із мовою – а з іншого боку, не є й діяльністю, монопольно пов’язаною лише з певними «обраними» мовами, які одні лише мусять вважатися по-справжньому «філософськими». Навпаки, кожна мова, на переконання авторів Словника, надає її носіям унікальні та неповторні ресурси філософування – певна річ, будучи при цьому сама продуктом унікальних та неповторних умов суспільного життя, історичних обставин розвитку певного народу тощо.

      Говорити про єдину «європейську філософію», з цієї точки зору, так само парадоксально, як говорити про єдину «європейську мову». У першому наближенні, з метою забезпечення взаєморозуміння, доводиться, певна річ, звертатися й до того, й до іншого: при цьому роль першого виконує певний набір «загальноєвропейських» філософських концептів, а роль другого – колись латина, нині ж особлива «нейтралізована» версія англійської мови, яка змушено платить за інтернаціоналізацію власним оштучненням. Але подальше заглиблення відкриває за європейською філософською єдністю множину мовно-світоглядних унікальностей – які разом складають вже не Універсум, а Мультиверсум.

       Відповідно, справжньою основою кожної з численних європейських філософій для авторів «Словника» постає набір не універсальних, а цілком унікальних філософських концептів, які повною мірою розкривають своє смислове багатство лише у рідному для них мовному оточенні (німецькому, французькому, іспанському тощо), але по ходу свого історичного становлення частково вбирають у себе також і смисли інших споріднених концептів, що існували чи досі існують в інших європейських філософських мовах.

       Крім того, обстоюючи подібне бачення розмаїття європейських філософій, автори «Словника» тим самим кинули виклик і самі собі – адже чим, як не викликом власним інтелектуальним та мовним здібностям, можна вважати a priori парадоксальну ідею створення однією – хай, для початку, французькою – мовою загальноєвропейського «лексикону неперекладностей»? Втім, хто не готовий постійно кидати собі виклик, прагнучи уможливити неможливе й здійснити нездійснене, той навряд чи взагалі спроможний серйозно присвятити себе філософії…

       Наступним викликом для Словника, тепер уже в міжнародному вимірі, став проект його одночасного перекладу декількома іншими мовами: зокрема, англійською, іспанською, арабською та українською. Адже тепер створений французькими вченими Словник сам невідворотно став множинним – фактично, вже не словником, а словниками європейських філософій, спорідненими, але безумовно не однаковими, про що свідчить, зокрема, й досвід створення цієї його української версії та її зіставлення з вихідним текстом французького оригіналу.

       Як виявилося – а власне, як і слід було очікувати, – «лексикон неперекладностей» в жодному разі неможливо просто «перекласти»: адже в кожному конкретному випадку вихідний текст опиняється у новому для нього мовному та культурному середовищі, з притаманними лише йому презумпціями та самоочевидностями, світоглядними настановами та історичними традиціями, спектрами знаного та незнаного, знайомого та незнайомого тощо. Відтак, кожний переклад «лексикону неперекладностей», по суті, став його мовною та культурною адаптацією – чим на практиці була ще раз підтверджена слушність тієї вихідної мовно-філософської позиції, яка, власне, й послужила підґрунтям створення Словника як такого.

       Для українських перекладачів та співавторів проекту переклад Словника став особливим викликом насамперед через те, що завдання відтворити українською мовою одразу весь космос – а чи хаосмос? – європейського філософування потребувало задіювання всіх існуючих та відкриття нових можливостей україномовного філософського дискурсу, якому досі ще жодного разу не випадало випробувань такого рівня глибини та складності.

       Остання теза зовсім не є перебільшенням: адже матеріал, що підлягав і був підданий у цьому виданні українському перекладу, представлений не лише основними текстами французьких статей, але й численними цитатами з творів європейських філософів усіх часів та народів, оригінали яких писалися грекою, латиною, арабською, гебрейською, німецькою, англійською, італійською, іспанською, португальською тощо. Безумовно, що переклад усіх цих цитат з їхніх французьких перекладів був би абсолютно неприйнятним рішенням, з тих же причин, з яких неприйнятною й глибоко упослідженою була практика радянських часів перекладати українською обрані тексти західних авторів (письменників, а також класиків марксизму) з їхніх російських перекладів.

        В ситуації наявності перекладів якщо не всіх, то більшості цитованих текстів тією мовою, на яку перекладається Словник (така ситуація, зокрема, мала місце з його англійським, і мала б місце з його російським перекладом) складність для перекладачів полягала б у тому, аби вирішувати щодо кожної окремої цитати, чи здатний її наявний переклад донести до читачів те смислове навантаження, яким ця цитата наділена в контексті відповідної статті Словника.

       В ситуації ж практично повної – за поодинокими винятками – відсутності вітчизняних перекладів європейської філософської класики єдиним гідним виходом, до якого саме і змушені були вдатися українські перекладачі, став пошук для кожної цитати відповідного іншомовного оригіналу та її переклад безпосередньо з цього оригіналу, з належним урахуванням – але не обов’язково буквальним відтворенням – особливостей поданого у Словнику французького перекладу. Певна річ, в окремих випадках від цього правила доводилося відступати – але лише там, де знайти іншомовний оригінал виявилося фізично і технічно неможливим. Відтак, перекладачам Словника, крім французьких авторів, довелося водночас, на рівні окремих цитат і фрагментів, здійснювати українські переклади Аристотеля та Платона, Квінтиліана та Апулея, Леопарді та Віко, Спінози та Міля, Ніцше та Ґайдеггера… словом, торкнутися максимально широкого корпусу європейських філософських текстів, та ще й привести всі ці фрагменти перекладів у певну систему, виробивши по ходу справи спільні для всього колективу перекладачів правила відтворення іншомовної термінології, які до певної міри виявилися універсальними, а до певної міри, знов-таки, особливими для відтворення лише одного конкретного іншомовного устрою (як-от переклад специфічних концептів античної греки, або особливо розгалуженої англійської лексики для позначення різних феноменів почуттєвості).

       Відповідно, українські перекладачі Словника, волею обставин і взятої ними на себе перекладацької задачі, нині пропонують укаїнському філософському загалу не більше не менше як власну версію українського дзеркала європейського мовно-філософського мультиверсуму. Упорядниками цього видання обрані – і, ось, пропонуються читачеві – українські мовні ресурси для відтворення багатьох засадових філософських концептів основних філософських мов європейського континенту, – крім власне неперекладних, присутність яких в українському філософському дискурсі на правах іншомовних запозичень має особливу цінність саме тим, що дає нашому вітчизняному дискурсу нагоду відчути його власні межі; останнє ж є суто необхідною передумовою усвідомлення його як одного з дискурсів багатомовної родини європейського філософування.

       Можна сказати, що, поряд із донесенням до українського читача власне спостережень французьких авторів щодо змісту та історичної долі різних європейських філософських концептів, саме у розвитку й систематизації українського філософського лексикону на тлі лексиконів інших європейських мов полягає особлива вартість даного видання в контексті геперішнього стану та перспектив розвитку вітчизняної філософії. Для деяких іншомовних філософських концептів при цьому знайшлися цілком традиційні українські аналоги; деякі інші були перекладені наново чи вперше, подекуди із застосуванням неологізмів та експериментальних мовних винаходів; деякі ж особливо специфічні концепти були залишені зовсім без перекладу а натомість відтворені або рідною для них латинкою, або українською транслітерацією. Універсальність та одноманітність підходу до всіх «проблемних» концептів при цьому певна річ, була абсолютно неприпустима: адже між практично повною перекладністю та практично повною неперекладністю існує цілий спектр проміжних випадків, кожен з яких потребує індивідуального й творчого підходу; але кожне конкретне перекладацьке рішення було піддане докладному обговоренню і приймалося остаточно лише як результат колективної згоди (перекладач - редактор статті - редактор розділу - літературний редактор).

       «Ich werde am Du; Ich werdend spreche ich Du» - ця формула Мартіна Бубера з його книги «Ich und Du» (1923), вистражданої подіями Першої світової війни, стала дороговказним орієнтиром європейської філософії та культури усього двадцятого століття. Українською мовою це можна було б відтворити як: «Я постаю перед Ти; стаючи Я, говорю я: “Ти”». Якщо сьогоднішня Європа вже звично облаштовує свое культурне життя за цим славетним діалогічним принципом, сьогоднішній Україні, котра, попри всі перешкоди й негаразди, загалом прагне постати повноцінною європейською державою, подібного хисту ще треба вчитися. Українська філософія стане собою лише набувши вміння говорити «Ти» усім своїм європейським сестрам: філософії стародавніх греків та сучасних французів, латиномовних середньовічних схоластів та різномовних геніїв європейського Просвітництва. Цей Словник є нашою колективною спробою зробити - і способом, і результатом виконаної роботи - ще один важливий крок у цьому жаданому для нас усіх напряму Сказавши «Ти», станемо собою.